Взаємодія батьків та колективу ліцею, як необхідна умова становлення особистості дитини

«Взаємодія батьків та колективу ліцею

як необхідна умова становлення особистості дитини»

Мета: показати, що партнерство між ліцеєм та сім’єю є природним і постійно діючою ланкою виховання, що зумовлює  становлення та виховання особистості дитини. Розкриття основного змісту завдань родинно-сімейного виховання та виховання у закладі освіти.

Хід лекції

                                                                  Тільки разом з батьками, спільними зусиллями вчителі можуть дати дітям велике людське щастя.

                                                                                                          В.Сухомлинський

Правильне виховання – це наша щаслива старість, погане виховання – це наше майбутнє горе, це наші сльози, це наша провина перед іншими людьми, перед усією країною. Ці слова належать відомому педагогу Антону Семеновичу Макаренко і вони непідвладні часу. Виховати дитину – велике мистецтво, так як сам процес виховання – це безперервна робота серця, розуму і волі.

Виховання — це складний і багатогранний процес формування людини в умовах створення оптимальних можливостей для фізичного, психічного, соціального і культурно-духовного розвитку. Найвища мета виховання — становлення та гармонійний розвиток вільної, самодостатньої особистості.

Процес становлення особистості дитини є досить складним і багатоаспектним. Для досягнення бажаних результатів необхідно залучити і задіяти всі ланки: родину, навчальний заклад, громаду. І лише комплексний підхід може принести очікувані результати. Він передбачає забезпечення єдності вимог у системі всебічного гармонійного виховання, а також єдності й узгодженості форм, засобів і методів впливу на особистість.

Становлення та гармонійний розвиток особистості дитини — це та єдина і найважливіша мета, яку ви шановні батьки та ми педагоги повинні втілювати та реалізовувати в життя всіма можливими засобами та впливами. Адже виховання дитини – це створення індивідуального людського багатства, яке поєднує в собі високі ідейні переконання, моральні якості, естетичні цінності, культуру матеріальних і духовних потреб. Процес виховання всебічно розвиненої, гармонійної особистості полягає в тому, що, дбаючи про досконалість кожної грані, сторони, риси людини, вихователь (будь то педагог чи батьки дитини) одночасно ніколи не випускає з поля зору ту обставину, що гармонія всіх людських граней, сторін, рис визначається чимось провідним, основним. Виховує все - люди, речі, яви­ща, а насамперед і найбільше - люди. Із них на першо­му місці - батьки й педагоги.

Виховання - проблема вічна.

       Відколи існує людство на землі, відтоді й дбає про нащадків і продовження свого роду. Від батьків пере­дається генетичний код, рідна мова, виробничий та побу­товий досвід, матеріальна і духовна культура, що забезпе­чує прогрес суспільства. Динамізм повсякденного життя вносить корективи в підготовку до нього.

      Кажуть, що все навколишнє - це наслідок минущих подій, а в тому, що відбувається, тепер народжується майбутнє.

      Нині відчувається дефіцит добра, людяності і культури. Настала проблема усунення гострих суперечнос­тей. Щоб подолати нега­тивні явища, необхідно внести кардинальні зміни у вихо­ванні підростаючого покоління.

     А найпочеснішу й найважливішу роль у справі вихо­вання дітей народна мудрість відводить матері і батьку, їхньому прикладові. Адже, «яке коріння, таке й насіння», «яка сім'я, такий і я», «яка хата, такий тин, який батько, такий син». Батьки для дитини-найдорожчі в усьому світі люди.

      Отже, пріоритетне значення має саме родинне вихо­вання.

      Батьки, впродовж усього свого життя залишаються незмінними природними вихователями. Вони відповіда­ють перед власною совістю, народом, державою за виховання дітей.

         Сім’я завжди буде основою життя людини, джерелом її щастя. Батьки щасливі дітьми, діти щасливі батьками – такий природний взаємозв’язок. Душевна близькість дітей і батьків – це і є багатство сім’ї. Для кожної матері, для кожного батька найбільше щастя в житті – побачити своїх дітей людьми, гідними високого звання Людини. Сім’я – могутня творча сила. Вона покликана утверджувати все добре, ніжне в людині, бути сховищем від всіх життєвих незгод.

«Нащо клад, коли в сім’ї лад», – говорять у народі. І справді, наш настрій, ставлення до людей, самостійне життя дітей багато в чому визначається тією загальною атмосферою, яка панує в сім’ї. Якщо ми з теплотою згадуємо дитинство, то, звичайно, не тому, що воно було безтурботним з матеріального боку. Щасливе дитинство може бути тільки в тих дітей, які живуть у щасливих сім’ях. Тут діти не помічають свого щастя, як повітря, яким дихають. Вони природно і гармонійно розвиваються, живуть своїм багатобарвним життям, скороминущими бажаннями і мріями, їхні розмови щирі, а сміх веселий і дзвінкий. «Важко передати словами те щось особливо світле, коли ми згадуємо теплоту рідного сімейного гнізда. До глибокої старості залишаються у нас якісь задушевні зв’язки з тією сім’єю, з якої ми вийшли. Часто можна почути: гарна та сім’я, де виростають гарні діти. І це справедливо. Адже врешті-решт долю дітей визначають не наші прекрасні поривання, мрії, слова, а загальний мікроклімат сімейного життя, його тональність, загальна спрямованість.

Нерідко люди говорять: «Дивіться, ніяких спеціальних цілей сім’я не ставила, а діти виросли прекрасні». Гадаю, нічого випадкового тут немає. Мабуть, батьки жили не заради дітей або заради себе, а жили всі разом цілеспрямованим і радісним життям маленького колективу, де всі люблять одне одного, ніхто нікому не зобов’язаний, а панує атмосфера взаємодопомоги, тепла, справжньої турботи. Це і є по-справжньому добрий педагогічний клімат, і діти, які ростуть у таких сім’ях, не можуть бути егоїстами, неробами.

Роль сім’ї у вихованні дітей — велика і відповідальна. Батьки є першими вихователями, які зміцнюють і загартовують організм дитини, розвивають її мову і мислення, волю і почуття, формують її інтереси, прагнення, смаки, здібності, виховують любов до знань, допитливість, спостережливість, працьовитість. Сім’я в доступних їй межах і формах здійснює завдання розумового, морального, естетичного і фізичного виховання дітей, дбає про їх гармонійний розвиток.

         Любов до дітей – величезна перетворююча сила. Але вона може бути і головною причиною невдалого виховання дітей, коли до них не ставляться розумні вимоги. Таку любов у народі називають «сліпою». На жаль, у сучасних сім’ях це повторюване явище. Деякі батьки вбачають любов до дітей у тому, щоб віддати їм найкращий шматок, створювати для них за будь-яку ціну найліпші умови.

Зустрічаються і такі сучасні сім’ї, у яких діти відчувають дефіцит батьківської любові. Це зовсім не означає, що в цих сім’ях діти занедбані, що їм не купують необхідні речі, смачну їжу. Навпаки, вони можуть мати все, що потрібно для нормального фізичного і розумового розвитку, але не відчувати уваги, тепла, довір’я батьків.

Їжа, одяг і сон самі по собі не можуть породити в дітей почуття любові і вдячності. У книжці Януша Корчака «Як любити дітей» є такі проникливі рядки: «Чи земля вдячна сонцю за те, що воно світить? Чи дерево вдячне зернині, що з неї виросло? Чи ти віддаєш дитині те, що взяла від батьків, чи тільки позичаєш, щоб віддати назад, старанно записуючи і підраховуючи відсотки? Хіба любов – це заслуга, що за неї ти вимагаєш плати?». Ми любимо дітей і у відповідь чекаємо дитячої любові. А за що діти люблять своїх батьків? Тільки за те, що вони батьки? Від любові дітей до батьків багато в чому залежить мікроклімат сім’ї. Зігріта любов’ю батьків, дитина прагне тішити батьків своїми успіхами, зберігає оптимістичний настрій, впевненість, відчуває потребу ділитися з рідними найпотаємнішим. Найважливіше і найважче у ставленні до дітей – знайти міру, щоб ніжність не перетворилася в пестощі, розумні вимоги – у суворий педантизм, щоб турбота про комфорт не сформувала в дітей споживацькі погляди.

Виховання дитини – це не мила забава, а справа, в яку слід вкласти зусилля безсонних ночей, капітал тяжких переживань і багато думок…

Сім'я та ліцей мають спільну мету — виховати гармонійно-розвинену особистість ліцеїста, здатну реалізувати себе в професійному, громадянському і сімейному аспектах. Від узгоджуваності дій цих двох суспільних інституцій залежить ефективність всього процесу виховання.

Майстерність і мистецтво виховання особистості дитини полягає в умінні відкрити буквально перед кожним, отже й перед найпосереднішим, найважчим вихованцем ті сфери розвитку його духу, де він може досягти вершин, виявити себе, заявити про своє Я, черпати сили з джерел людської гідності, почувати себе не обділеним, а духовно багатим.

Щоб виростити повноцінну людину, культурну, творчу та соціально зрілу особистість, необхідно, щоб педагоги та батьки діяли, як союзники, ділилися з дітьми добротою, досвідом та знаннями.

Необхідною умовою правильного виховання наших дітей є тісний контакт між сім’єю та колективом ліцею, взаєморозуміння і взаємоповага між педагогами і батьками. Якщо батьки поважають і прислухаються до порад педагога зокрема класного керівника, підносять в очах дітей авторитет навчального закладу та  педагогів, діти краще вчаться, старанно виконують свої обов’язки. Таких дітей легше виховувати і батькам, і нам педагогам.

Ми всі прекрасно розуміємо, що для успішного виховання просто необхідні «точки контакту/єдності/порозуміння/згоди» між учасниками виховного процесу. Батьки – безпосередні учасники процесу виховання, тому головна, визначальна роль належить їм і родині, яку вони (батьки) створюють. Однак шукати точки дотику, взаєморозуміння – завдання наше – педагогів.

Сім'я та ліцей — потенційні природні партнери у вихованні дітей — часто виявляються реальними супротивниками, а поміж ними в епіцентрі ворожих взаємин і агресивних висловів постає дитина. Попри все за певних  умов гострота проблеми взаємодії закладу освіти і сім'ї в сучасних умовах може бути знята. Для цього необхідно, аби суб'єкти  взаємодії вибудовували основи культури спілкування, такі необхідні для розв'язання проблем дитини.

В різні періоди розвитку нашої країни взаємостосунки сім’ї та закладів освіти будувались по-різному. Причини відмінностей у системі взаємодії сім’ї та освіти колись і в даний час лежать як у площині державної ідеології, так і в площині соціально-економічних факторів. В радянський час соціальний статус педагога був дуже і дуже високим. Згадаємо художні фільми того часу.  Батьки з глибокою повагою відносились до педагогів, до їх думок, побажань, рекомендацій. Слово вчителя було законом, обов’язковим до виконання. В період зміни соціальної формації (період, який зараз прийнято називати «перебудова») престиж професії педагога почав втрачати свої позиції, а зрештою зник зовсім, а виховні функції сім’ї значно послабились. Характерною рисою стало те, що почали різко проявлятися інші моделі виховання. Батьки, дезорієнтовані ідеологічно та економічно, зайняті здобуванням «хліба насущного», зіткнулися зі складною ситуацією, коли їх розуміння виховання, традиції якого передавалися від покоління до покоління, пішло врозріз з бажаннями дітей.   

Життя диктує нові вимоги не тільки до змісту навчання та виховання, а й до педагогічної стратегії взагалі. Сучасна освіта і сучасні батьки знаходяться в принципово нових умовах співпраці. І ці умови досить часто дуже суперечливі.

З одного боку, державна політика щодо освіти направлена на підвищення престижу як освіти, так і професії педагогів. Держава дає зрозуміти нам, педагогам, що наша праця важлива, є спроби створення позитивного іміджу педагога і закладів освіти, створюються позитивні передумови для співпраці. З  другого боку, засоби масової інформації посилено підвищують градус негативних суспільних настроїв. Практично жоден інформаційний випуск не обходиться без сюжету про педпгогів-хабарників, педагогів-садистів, педагогів-нездар. Кожен такий епізод не підвищує, а скоріше навпаки, знижує рівень довіри батьків до освітніх закладів та педагогів.

Може, в таких умовах краще зовсім утриматися від співпраці? Відповідь на це питання буде негативна. По-перше, нам не дадуть цього зробити ви – наші батьки, та й ми, педагоги самі цього не хочемо. Інше питання, що ми по-різному можемо відноситися до питання співпраці з батьками: оптимістично чи реалістично, обережно чи песимістично, однак це питання нікого не залишає байдужим.

По-друге, ми не можемо відмовитися від співпраці у відповідності до Закону України «Про освіту», де чітко визначені права і обов’язки всіх членів навчально-виховного процесу. Здійснюючи співпрацю, треба пам’ятати, про дотримання норм діючого законодавства, чітко розуміти права, обов’язки і відповідальність кожного з суб’єктів співпраці.

Різновиди педагогічного партнерства дозволяють виділити дві концептуальні моделі співпраці: лінійна взаємодія, яка передбачає, що ліцей і сім’я – дві самостійні структури виховного процесу. Кожна з цих структур працює відповідно до нормативно-правової бази, чітко виконує свої обов’язки.

Модель партнерської взаємодії передбачає, що сім’я і ліцей насамперед союзники у навчально-виховному процесі. Ефективність даної моделі ґрунтується на консолідації зусиль усіх її учасників. Дана модель передбачає активність учасників у вирішенні проблем, їх готовність до досягнення конструктивної згоди у вирішенні проблемних питань.

Основними умовами для якісної взаємодії ліцею та сім'ї мають виступати:

• Взаємна зацікавленість обох сторін в реалізації конкретних педагогічних завдань;
• Довіра;
• Взаємодопомога;
• Принцип соціальної справедливості і узгодження інтересів всіх учасників навчально-виховного процесу.

Партнерстово завджи проявляється через діалог. Діалог між педагогами і батьками – це не лише суперечка, полеміка, це вміння почути один одного, пошук точок дотику в питаннях виховання. Діалог між педагогами і батьками – це стосунки на основі відкритості, поваги, рівності. Уміння співпрацювати, будувати діалог – це насамперед показник рівня професіоналізму педагога. І, навпаки, надмірна емоційність, неврівноваженість, нетерпимість до певних рис чи якостей батьків чи педагогів, невміння володіти собою, відсутність комунікативних навичок – заважають спілкуванню, відштовхують потенційного партнера від співпраці.  Співпрацювати – означає вивчити можливості один одного, прийняти партнера таким, який він є, працювати в творчому союзі. Цьому допомагає відкрита позиція педагога, яка викликає у членів сім'ї бажання відкритися. Наші стосунки стають більш демократичними, виходять за рамки «керівник-підлеглий». Це скоріше союз однодумців.

Ліцейська, і сімейна сфери не існують ізольовано в житті наших вихованців, які, приходячи до ліцею, репрезентують світ своїх родин, умови життя, спектр соціальних взаємин, звички, манери поведінки, зрештою, рівень інтелекту.

Педагог як представник виховної сфери не має можливостей, аби кардинально (навіть за потреби) змінювати умови сімейного життя дитини, він не уповноважений втручатися в родинний уклад. У нього інший предмет професійної діяльності — дитина, яка приходить до ліцею з сім'ї.

Колектив ліцею завжди прагне до взаємодії з родинами наших вихованців. Це знаходить своє відображення в корекції сімейного виховання, у педагогічній просвіті батьків, у безкінечному діалозі з батьками з приводу навчання і поведінки їхніх дітей, у викликах батьків до ліцею тощо. Співпраця з батьками як взаємодія може бути встановлений лише за умови, що обидва суб'єкти усвідомлюють: тільки спільними зусиллями можна створити умови для розвитку та виховання дитини, допомогти їй у набутті необхідного соціального досвіду.

Визначальна умова взаємодії цих двох суб'єктів  - батьків і педагогів - вичерпне уявлення про зміст виховної діяльності один одного, можливості порозуміння щодо завдань і засобів виховного впливу заради благополуччя дитини, адекватність виховних дій до запланованого кінцевого результату.

Сьогодні заклади освіти вже не можуть бути монополістами у навчально-виховному процесі. Ми не можемо не рахуватися з думкою батьків з приводу навчальних програм, якості освіти, компетентності педагога. І ми мусимо знаходити точки взаємодії, бо тільки у співпраці ми можемо досягти успіху.

Ліцей як суспільний інститут не може замінити сім'ю, вирішити багато її соціально-економічних і матеріальних проблем. Він покликаний піднімати виховний потенціал, авторитет сім'ї за допомогою організації продуктивних взаємин з батьками своїх вихованців.

Підвищення виховного потенціалу сім'ї, педагогічної культури батьків можливе тільки за умови позитивно-спрямованої взаємодії сім'ї та ліцею. Така взаємодія припускає рівноправні позиції як педагогів, так і батьків у вихованні та розвитку особистості дитини.

Проте слід визнати, що в питанні взаємодії сім'ї та ліцею зустрічається така думка: батьки - це «помічники» або ж «підсобна сила» при ліцеї. Таким чином, сім'ї відводиться роль об'єкта педагогічної дії, а ліцею - роль домінанти. Реальна ж взаємодія припускає, що ліцей і сім'я - рівноправні суб'єкти соціального виховання дітей. При зменшенні значущості одного з них неминуче зростає роль іншого, і рівноправ'я сторін порушується.

Ефективнішою буде взаємодія, в якій кожна зі сторін є й об'єктом, і суб'єктом одночасно. Повноцінна взаємодія ґрунтується на таких критеріях, як доброзичливість, такт, пошана, довіра, оптимізм, відвертість. Певну роль відіграють взаємозалежність і взаєморозуміння, оскільки успіх одного із суб'єктів взаємодії обумовлений зусиллями та діями іншого.

Природно, і ліцей, і сім'я прагнуть досягнення повноцінної взаємодії. Але нерідкі випадки прояву з боку педагогів нетактовності, нетерпимості, домінування, нерозуміння у спілкуванні з дітьми та їхніми батьками. У свою чергу багато батьків не зовсім чітко усвідомлюють свою громадянську й особисту відповідальність за розвиток, виховання й навчання своїх дітей. Є й такі батьки, які вважають своїм обов'язком забезпечити дітей матеріально, а виховання покладають на педагогів.

Вирішення цих протиріч вимагає максимального зближення сім'ї і ліцею, оскільки їх об'єднує загальна мета - розвиток особистості дитини через забезпечення гармонії індивідуального й колективного, оскільки кожна дитина одночасно є як об'єктом, так і суб'єктом різноманітних соціальних відносин. Розвиваючи в кожній дитині індивідуальність, сім'я і ліцей готують її до життя в суспільстві.

Забезпечити таку гармонійну взаємодію індивідуального й колективного можна за допомогою оновлення системи сімейно-суспільного виховання. Основними умовами її реалізації можуть бути:

·        батьки - не просто помічники педагогів, а рівноправні учасники процесу розвитку дітей: інтелектуального, морально-етичного, фізичного, психічного;

·        здійснення на практиці диференційованого й індивідуального підходу до сімей;

·        систематичне та цілеспрямоване надання різноманітної психолого-педагогічної підтримки сім'ям;

Як показали дослідження, співпраця сім'ї та закладу світи призводить до особистісного й академічного зростання дитини. Коли діти бачать, що їхні батьки беруть участь у різноманітних заходах, співпрацюючи з педагогами, їхнє почуття власної ваги зростає.

Лише спільними зусиллями, доповнюючи та підтримуючи один одного, ліцей та сім'я  можуть досягти бажаних результатів. Адже і в батьків, і в педагогів мета одна - благо дітей, їх повноцінний і гармонійний розвиток.

Шановні батьки! Почуйте серцем голос вашої дитини. Почуйте тонкі струни дитячої душі, підтримайте, коли їй важко, розділіть з нею радість перемоги і горе невдачі. І тоді колись настане той час, коли дитина віддячить вам за вашу доброту. Для добрих і люблячих батьків немає нічого дорожчого за дитину. Це вічна істина життя.

Пам’ятайте: оволодіваючи складним мистецтвом виховання, свої знання, досвід, батьківські почуття невтомно спрямовуйте на формування юної душі, загартовуйте її дух і тіло, своїм прикладом учіть синів і дочок жити серед людей і для людей. Бережіть своїх дітей!

Давайте вчитися разом виховувати наших дітей, пізнавати те, чого ми не знаємо, знайомитись з основами педагогіки, психології, права, якщо насправді любимо своїх дітей і бажаємо їм щастя.

Дякую за увагу!